Союз Коммунистов Приднепровья
Четверг, 06.08.2020, 17:03
Приветствую Вас Гость | RSSГлавная | Регистрация | Вход
Меню сайта
Категории раздела
Жизненная проза [7]
История Украины [7]
История Советской Украины [0]
Защищаем себя [7]
История СССР [6]
Коммунистическая партия Советского Союза [11]
Молодежный раздел [1]
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 1434
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Баннеры

Коммунист-революционер Украины

Днепропетровская организация Союз коммунаров

Главная » Файлы » Жизненная проза

ЗА ЩО ТАК, ГОСПОДИ!?
19.08.2011, 16:23
                            «Українська повстанська армія
                              повинна діяти так, щоб всі, хто
                              визнав Радянську владу, були
                              знищені. Я повторюю: не
                              залякувати, а знищувати! Не 
                              треба боятися, що люди
                              проклянуть нас за жорстокість. 
                              Нехай із 40 мільйонів
                              українського населення 
                              залишиться половина – нічого 
                              жахливого в цьому не має.»
Роман Шухевич - один з головних керівників ОУН-УПА.
 
        Величезні старі ялини стояли навантажені важким, злежалим снігом. Їхнє гілля майже торкалось заметів, тому хоч і була сяк так натоптана стежина, йти було не зручно, і важко. Під ногами безформне місиво, та й ще вимушений весь час кланятись.
  Микола Грицков'ян повертався з весілля трохи на підпитку, ситий, а в кишені ще й жменя карбованців є. Це його заробіток. Він грає на скрипці. І, судячи з тої кількості запрошень, що надходять на його адресу, грає гарно, задушевно.
  Здавалося все гаразд, але чомусь не спокійно на серці у батька. Чи то, можливо, причина неспокою сама старша Ганнуська? Вона заміжня, вже двох діточок прижили, в школу б треба. А школа не працює, після війни розвалля одне. Ні грошей, ні мулярів не має. Та й вчителів катма. Польські чини не дуже дбали, щоб галичан грамоти навчати. «А нащо? То є бидло, най працює на пана і потому». Совіцька влада прийшла за кілька місяців до початку війни. Але що вона могла встигнути? Можливо, вона й гарна та влада, біс її знає. Он скільки їх було в цих краях: і австріяки, і німці, і румуни, і поляки…Та ціль у всих єдина: грабувати і так вже зубожілий народ.
  Марина, це друга після Ганнуськи, нещодавно прислала листа з Франції куди поїхала на заробітки в тридцять восьмому, при поляках. Живе не погано. Та все ніяк не може забути свого коханця із їхнього села. Хоча той, на скільки батько чув від сестер, зовсім не заслуговує на її таку любов та вірність.
  Ориська і Каська. Каська сама менша, спокійна, сором’язлива. З нею клопоту особливого немає. А от Ориська, зірви голова. Вже й вік добрячий – за двадцять а все не вгомониться. Невелика на зріст, швидка, роботяща. Якщо вже працює, то на совість. Як і батько, вміє робити по господарству майже все, за що частенько і страждає. Бо старша Ганнуська, як не хочеться щось робити, посилає її. Ориська бурчить, але наказ виконує. І хоча її роки нагадували про заміжжя, та батько не дуже поспішав доньку здихатись до чужого двору. Адже і в цій хаті вона завжди на підхваті…
  -А шлях би тебе…- з переляку вихопилось у Миколи. – Ти де взявся? – він, замріявшись, і не помітив як серед стежини в кожусі, з німецьким автоматом на животі опинився Василь Пуць. Десь середнього зросту, добре складений, обличчя побите віспою. Стояв задоволений , що налякав.
  - А ви ж вуйку Миколо мені якраз і потрібні. То ж я на вас і чекаю.—Він витягнув з кишені цигарку, запалив.
  - То це навіщо я тобі знадобився, діло маєш? Чи може вже на весілля пограти гукаєш?—Микола знав з ким має справу, тому намагався не злити Василя.
  - А чого б і ні? Що, я не підходящий парубок, чи каліка який? –хизувався перед Миколою Пуць – молодший.
  - То я ж такого не смію навіть подумати, Василю.
  - Авжеж, не посмієш…- Пуці, їх було троє братів, в сусідньому селі жили, але недобра слава про них величезними кругами розходилась далеко в окрузі.
  Ще за молоду бійки в селі без них не обходились. Потім почали красти все що погано лежало, грабувати. А як з’явились «лісові брати», то вони одні з перших туди записались. Адже ж там зброю давали, та й ідея: «самостійна Україна» гріла душу. Це тобі не просто: в писок і по кишенях шарить, де мають бути гроші, чи дорогоцінності які. Тут ціла система: військо з роями, чотами, сотнями, куріннями, командирами, з наказами, зв’язковими, закордонною агентурою, спеціальним одягом. А на випадок, якщо вдасця винищити оцих клятих жидів та москаликів, покінчити з цими совітами, встановити самостійну державу, то дивись і прилаштуватись можна буде десь на тепле місце. А що? Може й міністром. Що, я дурніший за Влодека? Він у Пшемислі, що до Польщі москалі віддали, великим чоловіком став, містом керує.
  - Авжеж не посмієш… - як про себе повторив Василь, поправляючи автомат, що навіть і в пітьмі поблискуючи, наводив жах на співбесідника.
  - Звісно, що так, не посмію…
  - Та до справи вуйку Миколо. - перебив Василь. –Річ в тім, що мені доручено побесідувати з вами про вашу Ориську. В нас…
  - Це в кого у вас…- мимоволі вирвалось у старого, та похопившись, він замовк.
  Пуць зміряв його настороженим поглядом, продовжив:
  - Виникла нагальна потреба в помічниці. Робота не складна, та Ориська брикається. Це з якого дива? Не знюхалась вона там із совітами часом? Кажіть вуйку, бо ви ж знаєте, з нами жарти кепські. На випадок чого, я вас особисто всіх, ось цією рукою, придушу.—і він безцеремонно тицьнув прямо під ніс батькові величезного кулака.
  Грицков’ян зрозумів: справи дійсно кепські. З такими не жартують.—Добре Василю, зараз же і поговорю. Обов’язково.
  - Ну, ну. Поговоріть, і щоб взавтра о шостій була за потічком на Олесиній галявині.—Круто розвернувся, і попрямував в глиб лісу. Вже відійшовши кілька кроків, повернувши голову, додав:--та нехай тепліше вдягнеться, шлях довгий. - розвернувся , порипів снігом далі.
                                    ****
  Батько добре розумів, куди встромляє голову своєї доньки, що її чекає. Але виходу не бачить.
  --Ти вже доню будь обережною, не лізь куди не треба. –тільки й спромігся сказати. І додав –від тебе залежить і наше життя…На випадок чого і нас перестріляють. Може це не надовго, може якось минеться…
  Донька намагалась заперечити, але авторитет батька переміг. І сестер шкода, особливо Гануськиних дітлахів, сильно вже до них прикипіла, бо мати з ними менше ніж Ориська...
                                   ****
  Проходили тижні, минали місяці. Ориська, маскуючись під просту, сільську дівчину, добре справлялась з обов’язками зв’язкової. Та вони були й не хитрі: принеси те, забери це, перекажи таке, вислухай такого. Спочатку їй це навіть подобалось. Та одного разу, біля свого двору зустріла Михайла Болтяна.
  Високий, худий, з видовженим обличчям. Мав звичку почісувати лівою рукою перенісся. В цей час, злі, вузькі очиці єхидно, прискіпливо вивчали співбесідника. Заховати правду від нього було майже неможливо. Мабуть тому він був не рядовим бійцем повстанської армії, а командиром рою. Йому були підпорядковані більше десятка бійців в який входив і загін по виконанню вироків служби безпеки.
  - Сьогодні підеш до Мотрі Жабської. В кінці Нижанковичів, біля лісу живе. Вона тобі скаже що до чого. Та не жартуй там, веди себе чинно. – Почухавши перенісся, додав - потім щось придумаємо. Все зрозуміла?
   - Так вуйку Михайле. Я все зрозуміла. А коли до неї підійти?
  - Як поночіє. Та зара трохи поспи, бо не доведеться. – хтивим поглядом облапав з ніг до грудей дівчину.
  - Гаразд. – безпечно хитнула головою, пішла до хати.
  Вона ще не знала що їй доведеться пережити цієї ночі.
                                     ****
  Біля двору Мотрі Жабської стояв віз запряжений парою гнідих. З вікна світлиці падав на землю промінь слабкого світла від гасової лампи. Загавкав прив’язаний, здоровенний пес, двері м’яко відчинились і на порозі з'явилась постать жінки біля сорока років.
  - Хто там?- запитала в темряву.-Ти Орисько?
  - Я цьоцю.
  - Заходь. Та швидше. Мусили вже чекати, - буркнула Мотря зачиняючи за гостею дебелі двері. А вже в кімнаті, побачивши худу, низькорослу статуру Ориськи, вигукнула – ну й помічницю прислав Михайло! Що ж ти вмієш робити? Чия ти?
  -Грицков’яна Миколи я. З Трушевичів. А що я маю робити?
  Мотря оцінюючи, як коня на базарі, обійшла Ориську навколо, наказала:
  - Будеш лахміття в мішки складати. Все. А тепер підйом усім,--звернулась вона до двох парубків років по тридцять та дівки явно старшої за них. Грубе, трохи пласке обличчя аж ніяк не прикрашало її. Очі карі, сердиті. Весь вигляд цієї особи говорив сам за себе: їй все рівно що робити, куди йти чи їхати. Вона з тих, в кого розуму досить аби виконувати чиїсь накази.
  — Василино, список не забудь взяти.-Це Мотря до дівки.
  -Та вже ж взяла, -огризнулась Василина натягаючи на себе трохи завелике, видно по всьому з чужого плеча, демісезонне пальто. Такі, в ті часи, носили небагаті панянки.
  -Саливоне, - Мотря до одного з парубків, середнього зросту, міцно складеного, - перевір чи мотузки не забули.
  - Що ти Мотре хвилюєшся, чи ми вперше? Усе захопили. Краще на дорогу по склянці, щоб веселіше було. - Саливон наповнив склянки сивуватою рідиною взяв свою, інші, крім Ориськи, теж підняли.
  -А ти ж чого вередуєш?- Здивувалась Василина. –Пий, а то робота в нас нервова, можеш не витримати.
  -Та я ж не п'ю. Тато не дозволяє, та й не подобається воно мені…- всі присутні дружно зареготали.
Особливо весело реготав другий парубійко, якого звали Орестом. Він вищий за Саливона, гарніший, з пишною смолистою шевелюрою, сірими очима, які, хоч він і сміявся, були напружені, холодні, хтиві.
  - Оце так дитятко нам прислали,- - продовжуючи реготати Орест силоміць вклав у руку дівчині склянку, не забувши при цьому лапнути її за груди, примусив випити всю горілку.—Нічого, малече, сьогодні ти в нас станеш дорослою… Років на двадцять, а може й більше… Егеж Мотре?- Він хотів налити ще їй склянку, та господиня не дозволила.
  --Ну, досить казитись! Попереду ще ніч роботи. Поїхали вже. Вони дружно висипали на подвір’я, всілися на воза.
  Орисьці ставало зле. Вона ніколи не пила горілки, та ще в такій кількості. Її нудило, перед очима хитались темні обриси дерев, чомусь неприродно мерехтіли і колихались зірки на небі. Майже не розуміла, про що говорять попутники. І куди це вона з ними їде? Що за робота чекає на неї? Говорять про Василя Гірника. То це ж ветлікар із Бочаниці. Вона його знає. Коли їхня корова Квітка захворіла, вуйко Василь приходив до них кілька днів підряд, поки годувальниця не піднялась на ноги. А чому ми їдемо вночі ? Мабуть у Мотрі захворіло порося чи хтось іще.
  А ось і обійстя Гірника, яке знаходилось на невисокому пагорбі. Восени, коли невеличка річечка, що протікала трохи нижче, набухала від холодної снігової води, подвір’я ставало острівцем. Та це продовжувалось не довго, всього кілька днів. Вода спадала і все навколо зеленіло, червоніло, синіло, жовтіло… Буйно квітло різнотрав’я, веселило душу, вселяло надію, кликало до життя. Ось і зараз, квітів в темноті не видко, але їх запах приємно лоскотав ніздрі, заспокоював.
  -Хлопці, пішли. - наказала Мотря ,- одяг не попсуйте, потім покличете. Та дивіться там, щось запізно світло в хаті горить, чи немає кого стороннього. А ти Василино діставай мішки. Орисько,--боляче штовхнула Мотря,-- допомагай, не спи.
 А їй і дійсно спати хотілось. Хміль трохи вивітрився, але не зовсім, вона тупо осмислювала те, що коїться навкруги.
  Коли у вікно постукали, господар, що сидів за столом щось занотовуючи в зошит, поспішив до дверей. В нього завжди купа роботи. Окрім обов’язків ветлікаря, він ще й депутат сільради. Клопоту було достатньо. До візитів людей в любу годину звик.
  Дружина Олена вкладала річну Ганусю спати. Оце мале, русяве, неслухняне створіння ніяк не хотіло спати. Мама їй вже й віршик про Шевченка розповіла і колискову проспівала та все марно: не спиться шкідливій бідоласі, бавитись хоче. А час то вже біля півночі.
  Олена спокійно віднеслась до приходу нічних гостей, тому, коли почула в сінях гомін та якийсь шум, перепитала:
  -Хто там, Василю?- не почувши відповіді, вона направилась в сіни і щойно підійшла до дверей як останні різко відчинились. На порозі стояв Саливон єхидно посміхаючись.
  - Смерть твоя прийшла. Що, не впізнаєш?- в руках перебирав міцну, конопляну мотузку.
  - Василю! - у відчаї вигукнула Олена, - де мій чоловік!? Хто ви такі?! Що вам треба?!
  - Не репетуй, сучко! Твій більшовичок вже із всевишнім мабуть горілку п’є а тобі не наливає. Зара і ти там будеш, совіцька підстилка. –Саливон, притиснувши до дитячого ліжка, накинув жінці мотузку на шию. Дитя злякано заплакало.
  - О! То тут ще й байстрюча є. Прийми Оресте і його душу, най вся сімейка і в горі і в радості разом будуть. - Олена намагалась вирватись із міцних, не вироблених рук бандерівця, благала не чіпати крихітку: адже ж вона нівчому не винна. Хотіла ще щось додати, та цупкі, натреновані пальці міцно затягнули зашморг…
  Орест зайшов до кімнати ховаючи мотузку до кишені. Очі як у божевільного, рухи незграбні, нервові. Підійшов до дитячого ліжечка , ухопив за пухленьку ніжку Ганнусю, різко розмахнувся…Неприємно, жалісно завиваючи, зарипіли, відкриваючись від удару, сінешні двері де напівлежачи, під стіною, сидів мертвий батько…
  В кімнаті настала страшна тиша. На підлозі, біля мертвого тіла мами, стікаючи кров'ю, якусь мить, ще билось в конвульсіях невинне дитя…
  Саливон, як загіпнотизований, відчинив дверцята шафи, дістав пляшку з написом «Спирт», налив склянку собі і Оресту. Випили. По діловому, як у себе вдома, помацав по полицях в пошуках чогось їстівного.
  - Оце ще злидота. Хоч би шмат сала чи кавалок хліба на закусь, а ще якийсь дохтур…
  Ориська, по тих слабких, невиразних звуках, які доносились з хати Гірника, почала здогадуватись ЩО за робота її чекала цієї ночі і, не на жарт, перелякалась. Вона вже чула, що є такі загони, котрі виконують вирок служби безпеки ОУНівців. Але і в страшному сні не могла допустити, що і їй доведеться бути не тільки свідком, а й учасником. Вона враз протверезіла. Хміль зник, але нудота не пройшла.
  -Чого стоїш, як корова? - в черговий раз Мотря боляче штурхонула її між ребра,- бери мішок і мерщій в хату! -
  Йой, ненцю, то що я маю там робити?- запричитала Ориська. ЇЇ сильно нудило, трясло так, що мішок, який щойно тицьнули під руки, впав.
  -Цьоцю, я…- не встигла договорити, побігла за кущі шипшини.
  - Оце ще слимачки шматок! Ну, Михайле, зажди! Я тобі пришлю помічника…-Мотря, як змія, прошипіла брутальні слова на адресу Болтяна.
  -А що йому? Спить десь в теплому ліжку, не те що ми,- підлила масла у вогонь Василина,- Замість того щоб побавитись з якимось мужиком, тиняємось ночами в лісі…
  - Ти чого ще тут? –визвірилась Мотря на напарницю, - Що, не бачиш?! Хлопці давно гукають! Мерщій до хати! В нас дві адреси попереду а ти тут патякаєш казна що!
  Василина добре розуміла раптову лють старшої. Вона знала, що Михайло коханець Мотрі. Але вона також добре знала і те, що коли Мотрі не буває поруч, він не проти переспати з якоюсь молоденькою. Особливо полюбляє шістнадцятирічних. Не гребує і трохи старшими, особливо з тими, які підлягали знищенню.
  - Вони такі ласкаві стають, коли взнають про свій швидкий кінець, - хвалився Болтян своєму товаришеві Саливону, - що хочеш роби з ними, і що хочеш вони зроблять для тебе…
  - Будь біля коней, – підійнявши із землі мішок вже на ходу зло гукнула Орисьці Мотря.
В хаті вона накинулась на хлопців за те, що ті окровили деякі рушники та фіранки на вікнах.
  - Вам нічого доручити не можна! – кричала вона, - ще ж нові зовсім! А малюнки які!
  - Та досить тобі, будуть тобі ці ганчірки, ще ж дві адреси…
  - Які там адреси!? Он помічниця ригає з переляку, ніяк зупинитись не може. Її б теж до цих додати та в штабі сотні на неї свої плани.
  - То гони її в три шиї додому, най не заважає. –Василина роздягала мертве тіло Олени, охайно складаючи одяг до мішка. – Краще самі будемо.
  - А що, Василина права. А щоб не тягатись з цими, - Саливон кинув погляд на покійників, - пустимо «півня» та й по тому.
  - Тільки коней треба подалі відвести, щоб бува хто не помітив у світлі полум’я – це вже Орест. – Та до цього прожени ту ригачку: менше свідків, безпечніше.
                                    ****
  Ориська до хати дісталась тільки на ранок. Каська, Дмитро з Ганнуською і дітьми ще спали. Батько копошився в хліву, побачивши доньку, кинув заступ, пішов назустріч.
  - Щось трапилось? – побачивши в якому вигляді та йшла до хати, з тривогою в голосі запитав - ти захворіла?
  - Нічого тату, нічого… Все гаразд. – Лице почорнівше, одяг місцями пошкоджений, замурзаний, застиглі, немов скляні, очі, тупо дивились вперед, в нікуди…
  - Ганнусько! Касько! –гукнув у відчинені двері батько, - ану, допоможіть сестрі.
                                    ****
   НКВСники вже не один день ішли за Ориською «по п'ятам». Вони розуміли, що вона занадто мало знає. А те що знає, залякана бандерівцями, може і не розповісти. Тому вирішили взяти «птицю» по крупніше.
  Ориська відчувала це давно, але ніяких дій не приймала, щоб запобігти розкриттю. Після випадку у Мотрі Жабської щось тріснуло, надломилось в середині. Вона вже не вдягала українські, різнокольорові вишиванки. Рідко посміхалась, часто вночі стогнала, без всякого звязку викрикуючи окремі слова. Чекала розкриття з дня на день. Знала що це скоро буде. Тому, коли помітила як мимо вікна майнула постать НКВСника зі зброєю в руках, серце защеміло, тіло розм’якло. Майнула думка: ось і кінець. В наріжні двері постукали.
   Василь Пуць обідав за саморобним столом. Прийшов до Ориськи з черговим дорученням. Почувши стукіт він замало не подавився добрячим, (дармовим же), шматком сала. Перекошене, бліде від переляку обличчя, очі звузились до маловиразних щілин, зло забігали по хаті в пошуках виходу. Знервовані руки обережно, щоб не стукнути, поставили на стіл трохи недопиту пляшку самогону. Як звір, що приготувався до стрибка на здобич, ухопив зі столу німецький автомат, миттю подався на горище. Драбина до ляди приставлена з боку глухої стіни, тому вхідні двері, що знаходились якраз навпроти, були в зоні прицільного вогню. Вже будучи на останньому щаблі, нахилившись, «лісний братик» приклавши давно не митого, закопченого, лисніючого від сала пальця до губ, прошипів:
  - Всіх порішу, -і вказавши на Ганнуську, котра стояла ближче до сіней, велів:- Відчиняй стерво і ша. –Тихо клацнувши затвором зник в темному отворі.
  Сестри стояли, як застиглі пам’ятники не знаючи що робити далі. Батько від несподіванки теж завмер, тільки Ганнуська , поправивши волосся, яке вибилось з-під хустини, пішла до дверей. Вона була спокійна. Хіба вперше до них приходять сусіди чи знайомі? Перемиваючи посуд вона не могла бачити того, чого бачили сестри і тато. Це тільки вони спостерігали як від тину до копиці сіна, від хліва до хати перебіжками наближались озброєні солдати. Пуць теж цього не бачив, бо був зайнятий їжею. Сестри мовчали, надіючись, що «все якось минеться», адже знали: тільки він дізнається, почнеться стрілянина. А тоді вже як кому повезе…
  - Щойно Ганнуська відчинить –миттю всі на вулицю. Хутко!- Нарешті, прийшовши до тями, з притиском прошепотів батько.
  Він, після смерті від «іспанки» дружини, дівчат виховував сам, тому вимушений був тримати дисципліну жорстку. Та й життя вимагало того.
  Підкоряючись наказу батька, щойно двері відчинились, як дівчата гуськом висипали на подвір'я. І все, можливо, обійшлося б, якби капітан Бабич при появі в дверях Каськи не подав солдатам команди: -«Не стріляти!». Бо почувши її, бандерівець чергою вистрілив їм в слід де ще останньою вибігала Ганнуська, намагаючись зачинити за собою двері…Вона по інерції пройшла кілька кроків, затим повільно, як зламане деревце, зразу опустилась на одну ногу, потім, викинувши вперед руки до тата, до сестер, впала обличчям вниз. За мить, поряд з нею куля вклала і капітана, що кинувся дівчатам на допомогу.
  Три смертельні кулі з автоматної черги прошили мамку Ганнуську, а ще одна, прямо в серце, дісталась нежонатому Петру Бабичу…
  Тисячі куль з різної зброї, та, мабуть, не менше осколків, за час війни пролетіли мимо Петра…
  Ще дві сирітки додались до мільйонів, які полишила після себе війна…
  Далеко, на Дніпропетровщині, боляче здригнулося наболіле серце в старенької, одинокої матері…
-------------------------------------------------------------------   Із архівних документів НКДБ-МДБ-КГБ УРСР, за 1944-1953 роки учасниками ОУН-УПА здійснено: 
        Терористичних актів                 4907
        Диверсійних                              195
        Нападів та підпалів колгоспів,
         радгоспів, МТС.                        325
        Напади на сільради і клуби        320
        Озброєних пограбувань             359
         Інших проявів                         1126
   В результаті цих проявів загинуло 22430 чоловік.
 При цьому слід урахувати, що в 1944-1945рр. не всі терористичні та інші прояви, а також кількість жертв, фіксувались органами НКВС-НКДБ в зв’язку з контролем ОУН-УПА значних територій в західнім регіоні України.
     (Арх. Спр. №372, т.100, арк..109-111.)
   Із довідки підготовленої Службою безпеки України відповідно доручення Верховної Ради України, яка на протязі тривалого часу вивчала це питання.
 
   В. Матросов. м. Верхівцеве 14.08.11р.
Категория: Жизненная проза | Добавил: Red-Star
Просмотров: 486 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 4.0/1
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Поиск
Copyright MyCorp © 2020 Создать бесплатный сайт с uCoz