Союз Коммунистов Приднепровья
Четверг, 13.08.2020, 23:43
Приветствую Вас Гость | RSSГлавная | Регистрация | Вход
Меню сайта
Категории раздела
Жизненная проза [7]
История Украины [7]
История Советской Украины [0]
Защищаем себя [7]
История СССР [6]
Коммунистическая партия Советского Союза [11]
Молодежный раздел [1]
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 1434
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Баннеры

Коммунист-революционер Украины

Днепропетровская организация Союз коммунаров

Главная » Файлы » Жизненная проза

ЗЕМЛЕ МОЯ, ЛИШЕНЬКО З ТОБОЮ…
03.09.2012, 18:33
   Чорна, з червоним відблиском, здоровенна хмара, висіла величезною глибою над східним горизонтом. Наче невідомий творець розмалював саме небо велетенським пензлем аби як розкидаючи темно-сині мазки. Причаїлась природа, не хитнеться осиротілий, пожовклий лист на березі, потривожене птаство мовчить. Тільки подекуди ліниво, знехотя кричали півні, зовсім не злобливо гавкали собаки та йдучи до ставка , стиха гелготіли гуси. Вулиці майже пусті. Село, через безсонну ніч, прокидалося важко.
  Ще з вечора жахлива звістка сколихнула все село, облетіла усі хати, паралізувала селян. В кожній сім’ї допізна тільки й розмов про цю трагічну подію. Бо навіть у страшному сні не всякому може привидітись таке, що трапилось в родині Левчуків….
                                       ****
  Василь Левчук з діда-прадіда хлібороб. Його предки оту землю на Василишиній горі ще сохою обробляли, кров’ю і потом здобрюючи. Останній пан, який раз на рік навідувався в село аби скорим судом покарати не слухняних та не покірних, забирав подушне, збещещував чергову молоду красуню біднячку, а затим, влаштувавши прощальний бенкет наближеним довіреним, веселим кортежем забирався геть до свого маєтку.
  Селяни ж ледве зводили кінці з кінцями. Багато вмирали хто від тяжкої праці, хто від хвороб та постійного голодування. Та кого це з тодішніх багатіїв хвилювало?
  ... Василеві пощастило. Він народився в радянські часи, в кінці шістдесятих. Закінчив школу, училище механізації. Працював у колгоспі на совість, тому здібний, працьовитий тракторист-комбайнер і платню мав відповідну. Вже в двадцять два роки одержав свою першу урядову нагороду. В двадцять три одружився на «найгарнішій у цілому світі», смуглявій,стрункій, роботящій, з симпатичною ямочкою на правій щоці, доярочці, веселуні Наталочці. А за рік, колгосп збудував для молодят гарненький, трьохкімнатний будиночок зі всіма зручностями, хлівець для різної живності, підвів газ та воду. Живіть!
  О! Які веселкові мрії мало подружжя!...
  І все складалося, все виходило. Заробляли гарні гроші, придбали Жигулі, об меблювали кімнати, їздили на відпочинок до Криму.
  Ще через рік сільський лелека, що мешкав у заплавах річки Боківенька, котра протікала через їхнє село Ясенці, приніс їм до затишної дитячої кімнати дійсне диво природи. Воно попервах несамовито кричало, репетувало, ніжками буцалося, спати нікому не давало. Клопоту було…. Але то нічого. Молоді, заповзяті, все робили швидко, злагоджено, бо кохали одне одного до безтями. В тому щирому коханні, любимою квіткою росло маленьке, біляве, з великими синіми озерцями-оченятами, диво-створіння на ймення Олеся.
  Росла Олеся швидко. Незчулися, як оте кучеряве, невгомонне створіння вже забивало голову своїм мільйоном «А чому?, А де?» першій вчительці Катерині Григорівні. Остання хоч і втомлювалась від постійних відповідей на «А чому? А де?» все ж була задоволена дівчинкою: допитливе, розумне дитя росте.
   Усе було гаразд. Василь продовжував працювати в колгоспі. Орав, сіяв, жнивував. Наталка на фермі. Роки летіли якось не помітно.
  Перша біда підкралася зненацька. Якось Наталка поскаржилась на біль в грудях. Василь, та й вона, не надали значення цьому. Поболить та й перестане. Але біль все частіше нагадувала про себе. Довелося звернутися до лікарні. Вердикт ескулапів не втішний: треба змінити навантаження на серце, постійно проводити курси лікування, особливо уникати стресів, різких перевантажень.
   На сімейній раді, за участю Олесі , постановили: мама полишає роботу на фермі, займається домогосподарством, приймає лікувальні процедури.
  Так минув ще рік. Знову в клопотах не помітили як підкралося ще страшніше лихо, і не тільки для сім'ї Левчуків….
   Зміюкою заповзла контрреволюція до нашої країни. Мільйони людей, отруєні капіталістичною отрутою, немов перебуваючи в глибокому сомнамбулізмі, неначе ті пацюки, мовчки пішли за підступними, підлими дударями – політиками до прірви. На радість західним та заокеанським замовникам розчленували, розірвали, пошматували свою рідну Батьківщину….
   Клопи - злодії різних мастей, повиповзали зі своїх шпарин, прихватизували нами і нашими предками кров’яними мозолями збудовані заводи, і фабрики, знищили колгоспи, підло вкрали людські заощадження. Враз, збіднілих мільйони людей, викинули за ворота прохідних, лишили роботи.
  Майже двадцять тисяч радянських карбованців було знецінено і в сім'ї Левчуків, та й ті не повертають. Видали їм папірці на дванадцять гектарів землі. Бери ори,сій. Але чим? Адже вся сільська техніка була завчасно прихватизована так званою, сільською елітою, чи, прямо кажучи, керівниками - злодіями різних рівнів. А заступом та сапою на цих гектарах не напрацюєш….
   Ходив Василь похмурий. Враз постарів, схуд. Навіть колись веселі, блакитні очі і ті потускніли, загубили той живий блиск, який так подобався Наталці. Вже давненько не чути у дворі Левчуків веселого, дзвінкого сміху. Все частіше, непомітно для чоловіка, масажує серце Наталка. Мала Олеся і та притихла, стала заклопотаною, майже не гуляє зі своїми подругами, більше з мамою. Батько підробляє випадковими заробітками. Щось важке, тривожне поселилося у їхньому домі.
                                           ****
  В селі почали гендлювати з паями на землю. З’явились темні, підозрілі ділки. В зневірених селян за безцінь або скуповували паї, або, на тих же не вигідних умовах, брали землю в оренду. 
   Матеріальне становище Левчуків, як і усіх селян, з кожним днем погіршувалося. Платні за випадкові Василеві заробітки. ледве вистачало на харчі. А треба ще оплатити «комуналку», Олесю до школи зібрати, дороге лікування Наталці….
   Особливо тяжко стало тим сім’ям, де дітлахів було більше ніж одне. Ану спробуй нагодувати їх, вдягнути, взути коли дитячий одяг подорожчав більше ніж у тричі…. Он у Колодіїв, аж п’ятеро лелека наносив. Та всі погодки. Одні до школи ходять в сусіднє село, бо місцеву, як «нерентабельну» анулювали, а троє ще вдома. Дитсадка теж нема: колишній колгоспний комірник під магазин прилаштував. Ото й живи як хочеш….
                                          ****
   Середнього росту, кремезний, з широкими, чорними бровами, вузькими, підозрілими очима десь сорокарічний Йосип Бодян з’явився в селі за рік до початку цієї розрухи невідомо звідки. Ходив весь час в полосатому костюмі, на кучерявій голові носив вузько полого капелюха. По вимові та по цьому капелюсі було видно, що він родом десь із заходу. А чи то з Тернопільщини, чи то з Львівщини чи ще звідки, ніхто не знав, бо Бодян дуже скритний. Ні з ким не дружив, нікому не довіряв. Хвацький мужик, грошовитий. За кілька місяців в кого за пляшку горілки, в кого в оренду зібрав паїв майже на півтисячі гектарів землі. Викупив дві сусідні садиби розширивши своє дворище, де влаштував стоянку для сільгосптехніки яка невідомо звідки з’явилась на його подвір’ї. На всіх полях, щоб бува не зірвав хто колосок пшениці, чи не виламав качан кукурудзи, ( це ж не в колгоспі!), встановив попереджувальні написи: «Приватна власність. Охороняється собаками.» І то не був пустий напис. На подвір’ї, в металевій клітці, метались чотири здоровенних пса, наводячи жах на перехожих.
  Майже третина селян батрачила на новоспеченого фермера. А де ж подітись? Роботи в селі немає, а жити треба. Хоч невеликі гроші платив він, та все ж копійка.
   Якось по дорозі до магазину Василь зустрів машину Бодяна. Йосип, не вилазячи з дорогої іномарки, вітаючись, подав невелику, майже жіночу, спітнілу, липку, руку.
  -- Ну то що? Може підеш до мене працювати? – Свердлив своїми вузькими очицями, неначе нишпорив по кишенях. – Я маю для тебе добру роботу. Ти ж, я чув, файно в колгоспі працював…. Такі мені треба.
   Василеві зовсім не хотілося йти батрачити до цього самовдоволеного, нечистого на руку, пана. Але що робити? Випадкові заробітки ставало все важче знайти, та й платили не багато. А дитина росте, і ліки для Наталки дорожчають….
   -- Добре. Я пораджусь з дружиною….
   --То-то, так. Аякже. Аякже. Я зачекаю….—За мить хурчання потужного двигуна стихло.
                                         ****
   За ці кілька місяців, що Василь працював у Бодяна, йому стало повністю зрозумілим, звідки останній одержує надприбутки. Так обходитись із землею міг тільки варвар, якому немає діла до завтрашнього дня, до того, що після нього лишиться нащадкам. Користуючись головотяпством, непрофесіоналізмом, невіглаством законотворців, відсутністю контролю з боку влади, Бодян із року в рік засівав землі, добре оплачувані за кордоном, культури соняшника, ріпака, кукурудзи. Йому було байдуже до того, що вони дуже виснажливі для землі, що після них їй треба кілька років відпочинку аби поновити сили. По всьому було видно, що Йосип в Ясенцях з’явився зовсім не для того аби відроджувати село, поновити роботу сільської лікарні, Будинку культури, школи. Відремонтувати вулиці, міст через Боківеньку. Коротше кажучи робити все те, що за кілька років до нього, робив колгосп. Його ціль очевидна: хапонути те, що на поверхні лежить. Взяти від землі все, не вкладаючи нічого, а тоді шукай вітра в полі….
   Не втримався Василь, поділився з дружиною своїми думками, наміром поговорити з Бодяном.
  --Васю, а може не треба? Ти ж бачиш, інші мовчать. Вижене він тебе. Де знову роботу шукатимеш?
   --Не можу я спокійно дивитись… Та не тільки дивитись! Я ж йому допомагаю нищити нашу рідну землю! — Василь не міг утриматись, на мить забувши про хворе серце дружини, говорив швидко, сердито. – Адже ж я, ось цими руками сію і молочу із року в рік цей ріпак, соняшник!.. Та після цього земля на десятки років не зможе нічого родити. Мене ж, разом з цим лайдаком, проклянуть наші діти і внуки. – Він за чимось зняв з вішалки картуза, вдягнув на голову, затим знов повісив на місце. – Це ж треба, мільярди людей голодують у світі, мільйони маленьких дітей помирають з голоду, а вони, замість хліба, паливо вирощують для своїх мерседесів! І Я їм повинен в цьому допомагати?!... Та ні! Досить! Більше цього не буде!....
   Наталка ще не бачила чоловіка таким. Звичайно врівноважений, спокійний, розсудливий Василь ніколи не підвищував голос, ніколи не зривався. Вона розуміла: не легко даються йому ці гроші, на нервах увесь. Мовчки підійшла до Василя, дивлячись в його сумні, сірі очі, як малу дитину, по-материнськи, ніжно погладила по голові….
                                            ****
   Олеся вже в десятому класі. Ще рік і вона закінчить школу. Мама каже, що вона занадто «вимахала», скоро навіть татка наздожене. А з трюмо на неї дивилося то не дуже вже й велике дівчисько. Навпаки, середнього зросту, струнке, з кучерявим, русявим волоссям, яке робило її голівку симпатичною, а може трохи й більше ніж…. Ну це якщо трохи косметики. Он тієї, маминої, що лежить на тумбочці . Взяла темно-вишневу помаду, трохи підвела красиві, «бантиком» губи, схилила набік голівку, скептично оглянула своє відображення.
  - Мамо! - гукнула в іншу кімнату, - а я гарна? - Наталя зупинилась на порозі, притулилась до одвірка, огледіла доньку, якийсь час мовчала, затим стиха промовила: - Гарна ти в мене доню, гарна… Але ще не зовсім розумненька…- Олеся підійшла до матері, притулилась до плеча. – Вчись, бо зараз пропадеш не вчена. А це все потім, як вивчишся…. До речі, тобі ж завтра в район за паспортом.
   - Я знаю, мамо. Папери я всі приготувала, в школі відпросилася.
   - Ну й молодчина.
                                          ****
  Василь вже напевне знав: Бодян йому після цієї розмови робити більше не дасть, тому виказував новоспеченому панові все, що думав про нього він і його односельчани. Про те як Бодян дурить людей при розрахунку за паї, нагло занижуючи врожайність, як гендлює при оплаті за роботу, за незаконні штрафи, які повсюди по заводив на працюючих. Василь сильно нервував, тому думки в нього плутались, інколи підвищував голос. Та вважав, що сказав основне все, яке хотів сказати.
   Бодян навпаки був спокійний, мовчазний. Тільки вузькі, злі очиці то нишпорили по подвір’ю, неначе хотіли за щось зачепитись, то, як у покійника, застигали втупившись в обличчя Василя. Вся постать Йосипа була нерухома, неначе говорила: все, що говорить схвильований співбесідник, зовсім не хвилює її господаря. Тільки одного разу, коли Василь пообіцяв поїхати в земельний комітет Бодян трохи ожив, по обличчю майнула тінь тривоги, та й то не надовго.
  - Ти скінчив? – нарешті єхидно прошипів Йосип.
  - Я думаю, що з тебе й цього буде досить!
  - То-то ж слухай, що тепер я буду говорити. Пожалів у свій час тебе, на роботу запросив…
  - Ага, пожалів вовк кобилу…. ,- не втримався Василь.
  - То ще не вовк, а тобі буде ще й кобила…. Через десять хвилин твоєї ноги тут не повинно бути. Я, думаю це ти зрозумів. І запам’ятай: десь рипнешся, рот відкриєш - тобі тут не жити…. А тепер пішов геть звідси, злидень нещасний, бо собак випущу!... – мовчки повернувся, пішов у глиб двору.
                                            ****
   Таня Колодій дружить з сусідкою Олесею. Але зустрічаються вони рідко. Батьки обоє працюють а їй, як старшій, котрій в цьому році виповнилось чотирнадцять, доводиться тягнути все домашнє господарство. А воно в них не маленьке. Бо як вижити їх багатодітній сім'ї в ці тривожні часи? То ж і крутилась, немов білка в колесі, маленька, худенька Таня. Коли батьки на роботі, на її кістлявих плечах ще й четверо меншеньких. Правда, молодша Василинка, та й інші теж допомагають, не ліняться. Та того замало. Справ занадто багато.
   Он і сьогодні. Щойно зі школи, а до неї більше семи кілометрів, навіть не пообідавши, ухопилась до роботи. Бо треба ж попорати скотину, помідори зібрати, приготувати їх до консервування. Повитрушувати доріжки, двір замести, попрасувати білизну, вечерю зварити, шкільні завдання виконати, малечу доглянути…. 
  - Василинко! А де це наші? Щось їх давненько не чути? – миючи посуд, раптом згадала про малечу Таня, - Збігай на вулицю погукай. Та не барися!
  - А їх ніде не має….- ще з порогу розгублено доповіла сестра. – Я скрізь дивилась і гукала а вони мовчать….
  - Як то мовчать?! – щось не приємне кольнуло під лопаткою, - Де ж вони могли подітися…. Ой, лишенько…- запанікувала Таня.
  - Я, як сміття виносила, то біля двору бачила: крутився Только Царенків. А наші Степан і Федько дружать з ним…. От вони й чкурнули десь, і Варку з собою прихопили…
  - Ну, я вже на того Толька давно зуб маю. Розбишака бісів. Вродиться ж таке. Попадешся ти мені, вуха повідриваю! – Таня на ходу витерла руки об фартух, кинула його на спинку стільця, вибігла у двір. – Василинко, мерщій до крамниці, а я на розвал ля птахоферми. Вони там частенько граються, ще чого доброго… - навіть подумки побоялась закінчити речення.
   В кінці восьмидесятих, колгосп закінчив будівництво двох корпусів сучасної, добре обладнаної птахоферми. Та не судилося приміщенням з білої, силікатної цегли, що яскраво сяяли в кінці села, прийняти своїх птахів-поселенців. Спочатку майбутні буржуї зруйнували державу, затим, заводи та фабрики, в тому числі і птахоферму. І лишились від просторих, світлих приміщень купи битої цегли, шматки дротів, іржаві цвяхи, понівечена електроарматура, повалені опори….
   - Хоч би нічого не трапилось, - як молитву повторювала Таня біжучи на край села, - Хоч би нічого не сталося…
   Ось і розвал ля. Біля купи битої цегли дід Степан відбирав у візок ціліші шматки на фундамент.
  - Дідусю, ви наших малих тут не бачили? – привітавшись, ще з далеку, запитала.
  - Ні, внучко. Я вже тут десь з годину. Нікого не було….
  - Ну й добре! – з полегшенням вимовила. – Але де ж таки вони поділись? – Кинулась Таня в інший бік села.
                                         ****
  Бодян ще в дитинстві тренував волю, витримку. Його батько, нащадок тих п’ятдесяти тисяч чеських колоністів, що насильно заселились в Закарпатті, аби нещадно експлуатувати місцеве населення, полюбляв повторювати синові: - Постав перед собою ціль, тренуй витримку, волю, додай нахабства, забудь про милосердя та совість – і ти досягнеш всього, що бажаєш в житті….
  От і йшов Йосип по мерцях як по бруківці, ні на мить не звертаючи в бік від поставленої цілі. Поки що збою в батьковій системі не було. Кого залякає, кого підкупить, кого нагло обдурить…. Так і йшов до багатства, ні перед чим не зупиняючись. Правда, сьогодні цей Левчук його трохи потривожив, але збити зі шляху йому не вдасця. Він ще займеться ним. Тут йому не жити….
  Бодян, аби заспокоїтись, підійшов до клітки, в якій тримав собак, звільнив улюбленця Шакала. Пес здоровенний, не визначеної породи. Він щиро любив свого господаря і не терпів сторонніх. Інколи навіть кидався на своїх.
  - Ходи за мною! – скомандував псові,- підемо прогуляємось, та й поле провідаємо, що там робиться….
                                           ****
  Автобус з району, котрий привіз Олесю, в село не заходить, проїжджає мимо по місцевій трасі. Тому вона бігла додому по, натоптаній селянами, поряд з соняшниковим полем, стежині. Тут, до їхнього будинку не далеко. Он, за полем, і село видно. Плакучі верби над річкою, праворуч, на бугрі, колись гарний Будинок культури, а тепер кафе-бар місцевого пройдохи Кузьменка. Вдалині, за Боківенькою, виднілися ще не зовсім порушені приміщення ферми, де працювала мама. В центрі села сільрада та магазин.
   Вже на підході до села, Олеся раптом почула на краю соняшникового поля сердите, собаче гарчання, гавкіт. Потім не самовитий, дитячий крик. Вона, не роздумуючи, кинулась на поміч. Вже добігаючи до поля бачила як звідти вибігли перелякані, сусідські Только, Степан і Федько. Вони, нікого не помічаючи, кинулись до найближчих будинків. Сама менша Варя, кричала десь серед соняшників. Здоровенний пес, відчувши запах крові, шматував слабке тільце п’ятирічної дитини. Роздумувати було ніколи. Олеся кинулась боронити малу. Била пакетом по морді звіра, хапала руками за шерсть, за вуха, намагаючись відтягнути пса від покаліченої дитини, несамовито кричала. І пес відпустив Варю, зате зразу ж накинувся на неї. Ухопивши за ногу, звалив дівчину на землю. Вона руками й ногами відбивалася від оскаженілого пса, та марно. Той шматував ніжне, дівоче тіло, аж доки не з’явився його господар. Бодян, не кажучи ні слова, взяв за ошийник Шакала, мовчки відтягнув від вже нерухомого, закривавленого тіла Олесі, пішов соняшниками в бік свого будинку….
                                           ****
  Через кілька хвилин, на місці трагедії, зібралося чимало селян. Варі надали першу допомогу, Сергій Василенко своїм Москвичем, повіз в район до лікарні.
  Наталю привели теж. Вона зупинилась біля мертвого тіла доньки. Якийсь час мовчала, затим підняла із землі новий, з величезним тризубом на обкладинці, паспорт, що випав з пакета, нащось відкрила. З першої сторінки на неї глянула злегка усміхнена Олеся….І мама не витримала, тихо зойкнула, впала поряд з пошматованим тілом своєї єдиної доньки….
  Сусіди, що стояли поруч, кинулись допомогти. Але було пізно….
  Хтось із селян, по мобілці, подзвонив Василеві, який в цей час працював у сусідньому селі. Ніхто й ніколи не бачили, щоб він так їздив своїми Жигулями….
  Вже за кілька хвилин стояв він на колінах поряд з самим дорогим, що було в його житті…. Стискав їхні руки в своїх долонях, щось тихо говорив до своїх жінок… Слів не було чути, тільки видно як рухались потріскані губи. По обвітрених, загорілих щоках скотились дві величезні сльозини. Якусь мить затримались на підборіді, затим упали на землю між тілами доньки і дружини….
                                          ****
  Селяни, побачивши Левчука з рушницею в руках, тікали подалі від гріха. Дехто з чоловіків, намагався заспокоїти Василя, та марно. Він рішуче йшов у напрямку до Бодяна. Лице його закам’яніле, ні на що не реагував. Прикладом відкрив хвіртку у двір, направився до клітки з собаками. На постріли вискочив господар. Він чекав такого кінця, тому в руках теж була зброя. Та Василь не дав йому скористатись нею. Постріл дуплетом звалив господаря з ніг і той як мішок впав на бетон поряд з собачою кліткою.
  Тіла Олесі і Наталки ще лежали на полі. Голова сільради не велів чіпати до приїзду міліції.
  Василь мовчки підійшов до них, кілька хвилин постояв над ними, затим зарядив рушницю….
  Від останнього пострілу майже хором зойкнули селяни, зойкнула річка Боківенька, зойкнула земля-матінка наша, рясними слізьми заплакало темне, похмуре небо ….
 
  В. Матросов. м. Верховцево, 26.08.2012 р.
Категория: Жизненная проза | Добавил: Red-Star
Просмотров: 454 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Поиск
Copyright MyCorp © 2020 Создать бесплатный сайт с uCoz